Прочитайте вірші — картини природи.
Дивувалась зима:
чом це тають сніги,
чом льоди скресли всі
на широкій ріці?..
Дивувалась зима:
як посміли над сніг
проклюнутись квітки
запахущі, дрібні?
І дунула на них
вітром з уст ледяних,
і пластом почала
сніг метати на них.
Похилились квітки,
посумніли, замклйсь';
шуря-буря пройшла, —
вони знов піднялись.
І найдужче над тим
дивувалась зима,
що на цвіт той дрібний
в неї сили нема.
1. За допомогою яких слів поет змальовує зиму як живу істоту?
2. Як хотіла зима розправитися з першими весняними квітами? Чи вдалося це їй?
3. Простеж за текстом, як наростало здивування зими. Якою інтонацією краще передати її почуття?
4. Які картини можна побачити за словами вірша?
Дрімають села. Ясно ще
осіннє сонце сяє,
та холодом осіннім вже
в повітрі потягає.
Темно-зеленії садки
дрімають вже без плоду,
і тихо гріються хатки,
і верби гнуться в воду.
Ще ліс не стогне тим важким
осіннім, довгим тоном,
і ще стрілою ластівка
звиваєсь над загоном.
1. У якому темпі та з якою інтонацією треба, на твою думку, читати вірш? Чому?
2. Які вислови вказують на те, що поет змальовує погожі дні ранньої осені? А яке слово підкреслює, що це останні погожі дні?
3. Як ти розумієш вислови: «дрімають села», «садки дрімають», «тихо гріються хатки», «холодом осіннім потягає»?
4. Вивчи вірш напам'ять.
Навчальний проект
Будьте дослідниками. Дізнайтеся більше про життя Івана Франка. Розшукайте інформацію про музей у селі, де він народився і жив у дитинстві. Підготуйте розповідь про дитячі роки
поета.
Чи є у вашому краї місця, пов'язані з іменем поета?
Знайдіть про це відомості і підготуйте розповідь.
Прочитай казку Івана Франка «Лисичка-кума». Поміркуй, якою тут змальовано Лисичку-сестричку, а яким — Вовчика-братика. Чи схожі вони на ті образи, які є в народних казках?
ЛИСИЧКА-КУМА
Були собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. І заду мали вони взятися чесно працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що у них було, а щоб опівдні
не бігати додому, взяли відразу із собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі взялися до роботи. Копають, копають, та Лисиці швидко наскучила чесна праця. Нібито копає,а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекому болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку! — скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й збирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає Вовчик-братик.
— Я хутко повернусь! — мовила Лисичка. — Копай собі свій загонець, я тебе здожену. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добряче меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, облизалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом, — звичайно, кума.
— А що, вже прийшла? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там народилося?
— Хлопчик.
— А як же його назвали?
— Початочок.
— Ото ім'я! Я ще не чув такого, — мовив Вовчик.
Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— А то що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, він мене просить за куму.
— Га, та коли так, то йди, тільки не барися.
— Я хутко, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корчі.
Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка мало що й залишилося, та й вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут!
— Та вже.
— А що ж там народилося?
— Та дівчинка.
— А як її назвали?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають.
На те вони голосні птахи.
Попрацювали вони з годину, і знов Лисичці запах дуже медок. Ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Ти куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? —
мовила Лисичка.
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? —
мовив Вовчик.
— Бо мене дуже любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчити.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корчів, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже прийшла?
— Та вже.
— А що там народилося? — питає Вовчик.
— Хлопчик.
— А як же його назвали?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, та тепер досить. Чи не пора обідати?
— Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там погостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться: ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений, і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Накивала п'ятами до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста,
як Лисичка втягла його до норй. Прибіг та й кричить:
— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене! Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ білий. І оглянутись не встигла Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, і Вовк, почувши, що щось зачепив, потяг клюку що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима і бігали, почала реготатися та й кричати:
— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне! Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк відпустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати кпюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
—Ай, ай, ай! Моя ніженька!—закричалаЛисичка.
Дурний Вовк з радості як почав тягти. поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді пішов геть. і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.
Запитання
1. З яким наміром Лисичка з Вовком починали роботу?
2. Скільки разів Лисичка бігала «на хрестини»? Як її витівки пов'язані з іменами удаваних похресників?
3. Попрацюйте разом! На скільки частин можна поділити казку? Прочитайте кожну частину в особах.
4. З якою інтонацією треба читати слова Лисички? А Вовчика?
5. Якими їх зобразив художник?
6. Чи зрозуміли ви, яке значення передають ці вислови: накивала п'ятами; шпортати клюкою; не мати ніякої спілки. Підготуйтесь розіграти епізоди казки.
Завдання і запитання для перевірки "Чи уважно ти читав?"
• У якому краї народився поет-Каменяр? Ким був його батько?
• Де навчався Франко-учень?
• Про які пори року ти прочитав вірші?
• У якому з них є вислів: верби гнуться в воду?
• Як називається збірка казок Івана Франка?
Леся УКРАЇНКА
(1871-1913)
Поетеса, справжнє ім'я та прізвище якої Лариса Петрівна КОСАЧ-КВІТКА, народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському в родині Косачів.
Майбутня письменниця зростала серед мальовничих лісів і озер Волині. Вона була допитливою, веселою, любила співати, гратися з братом Михайликом, слухати народні пісні, казки.
У чотири роки Леся навчилася читати. Перший вірш «Надія» вона написала в дев'ять років і присвятила його своїй тьоті, яка відбувала заслання. За порадою мами — поетеси Олени
Пчілки — вона його підписала Леся Українка. Саме з таким ім'ям Лариса Косач стала згодом всесвітньо відомою поетесою.
Доля Лесі була нелегкою. Ще з дитинства їй довелось терпіти муки від невиліковної хвороби кісток, перенести кілька операцій.
Та, незважаючи на всі випробування, вона написала багато творів, які цінують і читають вдячні нащадки.
Микола Олійник
ЛЕСЯ
(Уривок із повісті)
Після вечері сім'я зібралася в батьківському кабінеті. Це була невелика, зі смаком опоряджена кімната — улюблене місце дітей і дорослих. На стіні, у вишитих Ольгою Петрівною рушниках, висів портрет Шевченка з пишними козацькими вусами, в пальті і чорній смушевій шапці, а далі — фото господарів, рідних і знайомих та самої Ольги Петрівни — в довгому білому платті, з трояндою на грудях.
Посередині кімнати, застеленої вузькими доріжками та килимами, стояв на тоненьких фігурних ніжках круглий стіл, кілька м'яких крісел, а під білою кахляною грубою — канапа. Зі стелі звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день їхнього весілля.
Чимало місця займали книжки. В просторій, під горіх оздобленій шафі стояли найцінніші видання іноземних, українських та російських письменників. Переважали твори Шевченка, Котляревського, Пушкіна, Міцкевича, Салтикова-Щедріна... Петро Антонович, хоч сам ніколи не займався письменством, любив літературу з дитинства.
У Чернігівській гімназії його вчителем словесності був Леонід Глібов, байки якого Косач знав майже всі напам'ять. Він взагалі легко запам'ятовував вірші, часто декламував Пушкіна, а надто його «Руслана й Людмилу». Ольга Петрівна, яка ще в пансіонаті почала складати вірші, найбільше любила Шевченка. Вона й дітей учила грамоти по «Кобзарю», багато знала й розповідала їм про Тараса Григоровича. Бувало, візьме малих на руки, всі троє посхиляються над столом і починають: «Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати...хру-у-щі над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть...» Дуже веселою була для Михайлика й Лесі історія з Енеєм. Ну й кумедний же він, цей «хлопець хоч куди козак»! Читання «Енеїди» зайняло щось тиждень, і весь цей час малі — що б не робили — згадували найцікавіші місця поеми. Ото гуляють собі, бавляться, а потім Михайлик чи Леся біжать і питаються: «Мамочко, а чого то про Меркурія в тій книжці пишеться: "Прискочив, мов котище мурий?" Адже він бог?». І Ольга Петрівна пояснює терпеливо й просто.
Чи не найбільшою родинною подією були літературні вечори, що відбувалися вдома. Леся навчилася читати дуже рано, в чотири роки, і теж захопилася літературою. Найпершим самостійно нею прочитаним твором була подарована матір'ю книга «Про земні сили», з якої дівчинка дізналася про величезні багатства Землі та її походження. Потім одна за одною пішли: «Український орнамент», «Кобзар», поезії Міцкевича, казки Андерсена й Шпільгагена. Казки Ольга Петрівна перекладала для дітей сама, бо українською мовою їх не видавали.
Коли ж влаштовували літературні читання, починала їх Леся — якимсь уривочком чи віршем. Останньою виступала Ольга Петрівна. Вона вміло читала свої поезії — найбільш про природу та красу рідного краю, про могутній Дніпро, що несе свої води через усю Україну. Сьогодні дочитували «Тараса Бульбу». Петро Антонович за звичкою приліг на канапі, посадивши малих поруч, а невисока на зріст Ольга Петрівна майже сховалася в глибокому м'якому кріслі.
Читала вона спокійно, розмірено. У дитячій уяві поставали картини звитяжних козацьких подвигів. Як дійшла до того місця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесі виступили на очах сльози. їх, можливо,
— Що тобі, доню? — занепокоївся батько.
— Нічого... Я більше не буду...— Витерла кулачком очі. — Але чому... хіба його не можна було врятувати?
— От тобі й маєш! — розвела руками мати. — Хіба можна так, Лесю? Це ж книжка...
— А в книжках хіба неправду пишуть? Ти сама казала, що «Кобзар» — то свята правда.
Ольгу Петрівну обеззброїло таке запитання.
— Авжеж, Лесю, — втрутився батько. — Книжкам треба вірити. Та, бачиш, Остап і смертю
своєю послужив вітчизні. Загинув, а таємниці не видав... Плакати все ж таки не годиться.
Читання закінчили. Петро Антонович почав оповідати свої мисливські пригоди, і Леся повеселішала. Мати показала їй новий узор, обіцяла дістати заполочі, щоб його вишити.
На ніч Ольга Петрівна провітрювала спальню, і Леся, лежачи під ковдрою, чула, як у садку сонно зітхав між гіллям вітер, десь далеко, мабуть, на околиці міста, співала молодь.
Запитання
1. Про кого розповідається у творі?
2. Де збиралася родина Косачів? Яким був кабінет Петра Антоновича? Які книги любили читати батьки Лесі?
3. Як проходили літературні вечори?
4. Що читала маленька Леся?
